Щоб детальніше розглянути та зрозуміти Європейську систему захисту прав людини, потрібно заглянути в глибини історії.

Друга світова війна змінила погляди людства на гарантії миру та на  захист прав людини у світі. Панування нацистського режиму у Німеччині , який проявився у страшному геноциді, сприяло відродженню в повоєнні роки теорії природного права, а негативне ставлення до расизму призвело до поширення  ідеї  про невідчужуваність природних прав людини незалежно від походження, кольору шкіри, майнових статків та ін. Саме в цей час механізми захисту прав людини перестали бути суто внутрішньою компетенцією держав,а набули міжнародного значення, втілившись в ідеї утворення нового міжнародного правопорядку, основаного на повазі до основних прав і свобод людини.

10 грудня 1948 року була прийнята Загальна декларація прав людини. Основним завданням декларації  є створення « такого світу, в якому люди будуть вільні від страху та нужди», а права людини охоронятимуться « силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як  до останнього засобу до повстання проти  тиранії та гноблення».

В Європі, яка найбільше постраждала в наслідок війни, було ініційовано інтеграційні процеси , початком яких можна вважати Конгрес Європи, що відбувся в Гаазі з 7 по 10 травня 1948 року. Вже через рік після цього,5 травня 1949 року, на форумі, який відбувся в Лондоні,  було підписано Статут Ради Європи.

На  засіданні  першої  сесії  Консультативної Асамблеї Ради Європи ,яка відбулася 19 серпня 1949 року, з  доповіддю про проект майбутньої Конвенції   про захист  прав  людини  та основних свобод виступив Тейт- Жан. Конвенція  мала  не  тільки  закріпити  низку  прав  і свобод людини, але й створити Європейський суд з прав людини.

7 серпня 1950 року Комітет міністрів схвалив проект Конвенції. Трохи пізніше ( 25 серпня 1950 року) Консультативна Асамблея Ради Європи прийняла рекомендацію доповнити Конвенцію такими правами ,як право власності , право на освіту, право на вільні вибори. Доопрацьована експертами  Конвенція , зрештою була підписана на сесії Комітету міністрів у Римі 4 листопада 1950 року.

За багато років ,що минули  з часу прийняття Конвенції про захист прав  людини  та  основоположних  свобод , вона  багато  разів змінювалася та доповнювалася  Протоколами  до  неї.

Норми Конвенції та Протоколів до неї можна поділити на три види : матеріальні,організаційні та процесуальні.

Матеріальні  норми  містяться  переважно в Розділі І Конвенції та Протоколах №№1,4,6,7,12,13 до неї, де  встановлюється перелік гарантованих прав і свобод людини.

Наприклад, ось як звучать основні статті Розділу І :

- право на життя;

- заборона катування;

- заборона рабства і примусової праці;

- право на свободу та с особисту недоторканність;

- право на справедливий суд;

- ніякого покарання без закону;

- право на повагу до приватного і сімейного життя;

- свобода думки,совісті і релігії.

Та ще багато інших свобод і прав, які дають можливість громадянину, людині, особистості право на захист та свободу.

Існують міжнародні стандарти прав і свобод людини,які виконують наступні функції : 1) визначення переліку прав і свобод людини, які в обов’язковому порядку повинні бути визнанні Державами-учасницями тієї чи іншої Конвенції; 2) формулювання змісту прав і свобод, що повинні  одержати втілення в Конституціях і Законах Держав-учасниць Конвенції; 3) встановлення зобов’язань Держав щодо забезпечення реалізації проголошуваних прав і свобод ; 4 ) фіксація обмежень і заборон, пов’язаних з реалізацією прав і свобод людини.

Україна є учасницею Основних Міжнародних Конвенцій у галузі прав людини. З їх урахуванням створювалася Конституція України.

Тож  будемо  мати  надію, що наші  права і свободи міцно захищені основним законом України.

Юрист загальної практики               

ЮРИДИЧНОЇ КОМПАНІЇ «АЛЬФА ЛЕКС КОНСАЛТИНГ»

Катерина Овчаренко

В Сімейному кодексі України  чітко прописано ,що кошти на утримання дитини присуджуються в  частці  від доходу її матері,батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Крім того, після повноліття батьки також  зобов’язані  сплачувати аліменти на утримання своїх повнолітніх дітей у випадку : відносно непрацездатних дочки або сина,які потребують матеріальної допомоги,за умови,що батьки можуть дати таку матеріальну допомогу; якщо повнолітня дитина продовжує навчання і в зв’язку з цим потребує матеріальної допомоги,знову ж таки,за умови,що батьки можуть надати таку допомогу.

Аліменти являються одним із способів виконання батьками обов’язків по утриманню дітей.

На сьогоднішній день аліменти стали формою сімейних відносин. На жаль , сім’ї стали розлучатися так часто,що громадяни стали відноситися до цього як до чогось буденного і звичайного.      

Від неправильних та необдуманих вчинків батьків найперше і найбільше страждають діти. Тож для забезпечення інтересів дітей з’явилося таке поняття як аліменти.

Зазвичай опікуном дитини призначають матір,вона і стає одержувачем аліментів. Таке ж право має і батько. Серед батьків аліментоплатників чимало законослухняних громадян.  Бувають  непоодинокі  випадки коли тато чи мама дитини витрачають  гроші (аліменти)  на  свої  потреби, обділяючи дитину. В законі прописано , що аліменти мають бути використанні за цільовим призначенням, тобто на продукти, навчання, медикаменти, відпочинок  для дитини. Для перевірки таких випадків потрібно звернутися до органу опіки та піклування,який зобов’язаний перевірити цільове витрачання коштів. Якщо виявиться ,що не всі кошти ідуть на дитину ,можна звернутися до суду з вимогою переказувати певну частину суми аліментів на банківський рахунок.

Згідно Сімейного кодексу України при призначенні розміру аліментів ураховуються : стан здоров’я та матеріальне становище дитини,а також матеріальне становище того з батьків або опікунів,з ким дитина проживає; стан здоров’я та матеріальне становище платника аліментів, наявність у нього інших дітей,непрацездатних чоловіка або дружини, батьків.

Мінімальний розмір аліментів не може бути меншим ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Якщо ж розмір аліментів у твердій сумі менше мінімального розміру , то дитині призначається державна допомога,яка перекриває різницю між встановленою судом суму аліментів і 30% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку. Мінімальний розмір аліментів може бути переглянутий при зміні розміру прожиткового мінімуму.

Якщо один із батьків, за будь-якої причини, виїжджає за кордон на постійне проживання у державу,з якою Україна немає договору про надання правової допомоги,аліменти стягуються в порядку,встановленому Кабінетом Міністрів України,або ж (за рішенням суду) може буди стягнуто аліменти за весь період до досягнення дитиною повноліття.

Мати або батько можуть бути звільненні  від обов’язку утримувати дитину, якщо дохід самої дитини перевищує дохід кожного з них,а отже забезпечує повністю її потреби. Батьки можуть бути звільненні від сплати аліментів тільки за рішенням суду.

Той з батьків,з ким проживає дитина,і той з батьків,хто проживає окремо від дитини,з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно( будинок,квартиру,земельну ділянку та ін.). Цей договір підлягає державній реєстрації та нотаріально посвідчується.

Відповідно до Закону України «Про виконавче провадження»  , при наявності заборгованості по сплаті аліментів у розмірі, який сукупно перевищує суму відповідних платежів за 6 місяців,державний виконавець звертається до правоохоронних органів з поданням про притягнення боржника до кримінальної відповідальності за злісне ухилення від сплати аліментів.

Особа підлягає кримінальній відповідальності за таких умов : приховування доходів боржника або зміна місця проживання,роботи,без повідомлення про це державному виконавцю; заборгованість має становити не менш ніж за 6 місяців. Тобто кримінальна відповідальність настає в тому випадку,якщо боржник за 6 місяців жодного разу не платив ніякої суми . Якщо ж боржник хоча б раз у 6 місяців сплатив аліменти,його не можна притягнути до кримінальної відповідальності.

Тож  матимемо  надію, що  українські  сім’ї стануть міцними та житимуть в  мирі  та злагоді.

Юрист загальної практики

ЮРИДИЧНОЇ КОМПАНІЇ «АЛЬФА ЛЕКС КОНСАЛТИНГ»

Катерина Овчаренко        

Захист прав сповивачів являється складовою частиною захисту прав людини.

Захист прав споживачів це гарантований закон контролю за якістю і безпечністю всіх видів продуктів та послуг.

Коли ми з вами купуємо , замовляємо або використовуємо товар чи продукцію, яка реалізується на території України ми маємо право на : захист своїх прав державою; належну якість та обслуговування; безпеку; достовірну інформацію про товар,його асортимент,якість,а також про її виробника; звернення до суду або уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав.

Права споживачів захищалися завжди звичаями та законами. Поступово ці права знайшли своє втілення в утворенні  різних суспільних об’єднань, правових норм та ін.

Починаючи із 1936 року і по сьогодні закони та норми оптимізуються, удосконалюються та розвиваються.  Національна асоціація споживачів США з’явилася наприкінці 1936 року, в 1951 році вона з’явилася і у Франції, а в 1957 році- у Великобританії.

15 березня 1961 року Президент США видав постанову , яка проголошувала «Чотири права сповивачів»: на безпеку та якість товару; достовірну інформацію; право бути почутим; право захищати свої претензії в суді.

У  1973  році  Рада Європи затвердила « Хартію захисту споживачів», а в 1985 році Генеральна Асамблея ООН затвердила « Керівна принципи захисту інтересів і прав споживачів» . Свого часу навіть Радянський Союз визнав ці принципи.

Серед  республік  колишнього  Радянського Союзу Україна перша прийняла закон « Про захист прав споживачів» .У 1992 році було створено Державний комітет України у справах захисту прав споживачів.

Процес становлення та формування системи захисту прав громадянина ґрунтується на статті Конституції України, згідно з якою «держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт» .

Нагляд та захист у галузі прав споживачів здійснюють : Держспожив інспекція України, Антимонопольний комітет України, Державна житлово-комунальна інспекція, Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі. Якщо сталося так, що ваші права ,як споживача, порушено ви можете звернутися до суду. Вам необхідно буде доводити такі обставини : факт придбання послуги чи товару; надання інформації про товар; відомості про властивості  товару  і його відповідність потребам споживача; використання товару; заподіяння шкоди життю чи здоров’ю.

Крім цього доказами придбання товару може бути – квитанція,товарний або касовий чек, квиток, договір та ін.

Якщо на товар встановлено гарантійний строк слід мати технічний паспорт або інший документ який його замінює.

Якщо цих документів у вас немає( втратили або не отримали при придбанні товару) то факт купівлі-продажу можна довести за допомогою свідків або інших доказів.

Про наявність або відсутність недоліків у товарі можна довести за допомогою експертизи.  Це повинен зробити за свій рахунок саме продавець.

Тож не марнуйте часу відстоюйте та захищайте свої права.

В Угоді про асоціацію Україна - ЄС зазначено : « Сторони співробітничають з метою забезпечення високого рівня захисту прав споживачів та досягнення сумісності між їхніми системами захисту прав споживачів». Тому при реформуванні системи захисту прав споживачів в Україні процес повинен здійснюватися на засадах ЄС та новітніх європейських підходів до підвищення ефективності системи захисту прав споживачів, зокрема : зміна акценту з можливостей виробників на потреби споживачів; стрімкий розвиток тих сегментів ринку,що краще відповідають потребам споживачів; споживачі є невід’ємною складовою економічного розвитку; споживачі отримують гарантії забезпечення мінімального споживання за прийнятними цінами; врахування інтересів виробників,встановлення певного балансу інтересів сторін ринку.

Тож маємо надію ,що реформування Закону «Про права споживачів» принесе і споживачу,і виробнику позитивні зміни , удосконаленні права, вигідні умови, зменшення випадків звернень до суду .

Юрист загальної практики        

ЮРИДИЧНОЇ КОМПАНІЇ «АЛЬФА ЛЕКС КОНСАЛТИНГ»

Катерина Овчаренко

Останнім часом ми багато чуємо по телебаченню ,читаємо в газетах та Інтернеті про Європейський суд з прав людини. Багато хто з наших співвітчизників звертався за допомогою до Європейського суду.

Що ж це за суд???Хто має право до нього звернутися?Чи може простий громадянин отримати захист та правову допомогу ,звернувшись до Європейського суду?

Європейський суд з прав людини являється міжнародним судовим органом, юрисдикція якого поширюється на всі держави – члени Ради Європи, що ратифікували Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод.

До його складу входять 47 суддів, по одному від кожної держави – члена.

Які ж справи розглядає цей суд?

По першій інстанції, справи подані на інститути Союзу фізичними та юридичними особами; позови , пов’язані з порушенням юридичними , приватними особами та державами – учасниками рішень і директив Союзу. Крім цього Суд виступає в ролі арбітра у країнах ЄС при суперечках щодо політики субсидування та введення торгових санкцій.

Європейський суд формувався протягом довгого періоду часу. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод проголосила    основоположні  права  людини,  створила особливий механізм її захисту. Цей механізм включає в себе : Європейську комісію з прав людини; Європейський суд з прав людини; Комітет міністрів Ради Європи.

З 1998 року два з цих органів були об’єднанні в один – Європейський суд з прав людини. Він знаходиться в Страсбурзі, де і сама Рада Європи.

Основною функцією Європейського суду являється забезпечення  неухильного дотримання і виконання  норм  конвенції її  державами учасницями. Він здійснює своє завдання шляхом розгляду і вирішення конкретних справ , прийнятих  ним  до провадження на основі індивідуальних скарг.

Після реформування суду в 1998 році його активність підвищилася . Вже на початок 2010 року суд виніс 12 198 рішень.

Європейський суд з прав людини має право :

• Розглядати індивідуальні та між державні скарги;
• Визнавати факт того,що було порушено,те чи інше право заявника;
• Присудити заявнику виграну ,справедливу компенсацію;
• Розглядати запит комітету міністрів Ради Європи з питань про те,чи не порушила держава – відповідач своє зобов’язання по виконанню постанов Європейського суду з прав людини;
• Виносити Консультативні висновки про тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод,з питань,не пов’язаних з розглядом справ.

Судова практика Європейського суду з прав людини – це джерело права,що складається на основі рішень цього органу, які спрямовані на захист прав і свобод людини і громадянина. Це джерело права є юридично значущим і для нашої держави.

Яскравим прикладом використання положень Конвенції і практики ЄСПЛ є практика Конституційного Суду України. Основні проблеми у застосуванні  положень  Європейської  конвенції  в діяльності КСУ полягають у тому, що багато її положень уже втілено в національне законодавство, а  КСУ  використовує  переважно  норми національного права, але  посилається на Європейську конвенцію, коли відсутні інші правові регулятори у рамках національного права.

Судова практика Європейського суду є об’єктивним критерієм оцінки правової системи кожної держави – учасниці Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Наразі Україна є державою,яка орієнтується на європейський досвід. Саме тому для становлення її як правової держави є важливою практика ЄСПЛ.

Кожен громадянин має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органі міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Юрист загальної практики

ЮРИДИЧНОЇ КОМПАНІЇ «АЛЬФА ЛЕКС КОНСАЛТИНГ»

Катерина Овчаренко

Банкрутство з часів його виникнення як інститут господарського права пройшло довгим історично складним шляхом. У праві стародавніх народів забезпеченням боргу служило не стільки майно боржника, скільки він сам.

У початковий період розвитку римського права виконавче провадження передбачало, що особі, щодо якої ухвалене судове рішення або яка визнала свій борг, надавався тридцятиденний строк виконання. Якщо протягом цього часу боржник не задовольняв вимоги свого кредитора, останній здобував право власності на боржника як на раба, тобто він міг за своїм бажанням продати його за межі Риму або навіть убити.

За всю історію банкрутства (з моменту його появи в ХІ-ХІІ ст.) було вироблено два критерії банкрутства:

Принцип неоплатності. Відповідно до цього принципу боржник може бути визнаний банкрутом, якщо сума загальної кредиторської заборгованості боржника перевищує суму належного йому майна. Критерій неоплатності застосовувався в старому законі про банкрутство 1992 року. У той же час у західних країнах відмовилися від використання цього принципу ще наприкінці 19 століття.

Принцип неплатоспроможності. У кінці ХІХ століття практично всі законодавства про банкрутство перейшли на використання принципу неплатоспроможності. Згідно з цим принципом, потрібно виявити конкретні ознаки презумпції, що боржник не в змозі відповідати за своїми зобов’язаннями перед кредиторами.

Розвиток капіталістичних відносин, безперечно потребував інших засобів боротьби з явищем банкрутства. Поступово в цивільному та торговельному законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задовольнити позови та претензії кредиторів. У результаті еволюції законодавства про банкрутство підприємств до нього дедалі більше вносилося норм, скерованих не стільки на ліквідацію боржника, скільки на його фінансове оздоровлення.

Термін «банкрутство» в перекладі з італійської означає «лава», «зламаний». Така назва походить від звичаю перекидати чи ламати лаву, на якій сидів неплатоспроможний міняйла. З часом термін банкрут залишився, але став означати фінансовий крах боржника, неспроможного виконати свої зобов’язання перед кредиторами.

Законодавче визначення поняття банкрутства міститься в Господарському кодексі України і в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992. Цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Банкрутство має економічний і правовий характер. З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю продовження суб’єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. У законодавчій і фінансовій практиці виділяють наступні види банкрутства підприємств:

1. Реальне банкрутство. Воно характеризує повну нездатність підприємства відновити в майбутньому періоді свою фінансову стійкість і платоспроможність у силу реальних втрат використовуваного капіталу.
2. Технічне банкрутство. Цей термін характеризує стан неплатоспроможності підприємства, викликаний істотним простроченням його дебіторської заборгованості.
3. Навмисне банкрутство. Воно характеризує навмисне створення (чи збільшення) керівником чи власником підприємства його неплатоспроможності; нанесення ними економічного збитку підприємству в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб; свідомо некомпетентне фінансове управління.
4. Фіктивне банкрутство. Воно характеризує свідомо помилкове оголошення підприємством про свою неспроможність з метою введення в оману кредиторів для одержання від них відстрочки (розстрочки) виконання своїх кредитних зобов'язань чи знижки із суми кредитної заборгованості. Такі дії також переслідуються в карному порядку.

Передумови банкрутства різноманітні - це результат взаємодії численних факторів як зовнішнього, так і внутрішнього характеру.

На сьогодні закон передбачає реорганізаційні та ліквідаційні процедури, а також мирову угоду , які ліквідовують підприємство-банкрута. Причому мирова угода є оптимальним варіантом, при якому, так би мовити, і вовки (кредитори) ситі , і вівці (боржник) цілі. Слід зазначити також, що мирова угода між кредиторами й боржником в українській практиці явище поки що рідкісне.

Зрозуміле й чітко організоване законодавство про банкрутство підприємств є надзвичайно важливою і стратегічною проблемою ринкових відносин.

Аналіз розвитку зарубіжного законодавства про неспроможність та банкрутство дозволяє дійти висновку, що лише належне державне регулювання цієї галузі дозволить мінімізувати збитки, що можуть бути завдані законними правам та інтересам господарюючих суб’єктів та самої держави. Завдання нашої держави на сьогодні полягає в упорядкуванні питань неспроможності (банкрутства) підприємств з пріоритетом державних інтересів. Продуманий і науково обґрунтований синтез досягнень ряду зарубіжних країн дозволить у перспективі створити в Україні ще більш ефективно дієвий інститут банкрутства та могутні кримінально-правові й організаційні основи протидії кримінальним формам банкрутства.

Юрист загальної практики

ЮРИДИЧНОЇ КОМПАНІЇ «АЛЬФА ЛЕКС КОНСАЛТИНГ»

Катерина Овчаренко

Політологи-експерти та фахівці визнають, що з усіх реформ які належать здійснити в Україні, основною і ключовою є реформування місцевого самоврядування і децентралізація влади. Саме громадам ми завдячуємо, що збереглися як народ і утверджуємось сьогодні як політична нація. Цей історичний досвід виживання в часи смут та небезпек ми повинні використати уже в своїй незалежній Державі, поставивши громаду як фундамент її будови. Повсюдність місцевого самоврядування, фінансова спроможність та інфраструктурна достатність громад, відповідальність органів місцевого самоврядування перед громадою і державою це основа цього фундаменту.

Децентралізація влади, це перенесення центру тяжіння від центральних органів влади, які акумулювали в собі весь фінансовий, ресурсний і дозвільний потенціал на рівень функціонування місцевого самоврядування.

Час нам з вами переймати європейський досвід, який диктує, що тільки через ефективне самоврядування, тільки через активність місцевої громади, через забезпечення її фінансовим ресурсом можна змінити Україну. Всі зміни, які триватимуть певний період часу базуються насамперед  на добровільному, усвідомленому об’єднані. Більшість із нас розуміє, що об’єднання територіальних громад необхідне, але це об’єднання повинно бути таким, щоб надати новоутвореній громаді всі можливості реалізувати ті завдання, які поставлено перед нею.

На даний час територіальні громади абсолютно обмежені в коштах. А нова об’єднана територіальна громада має можливість отримати той бюджет, який буде забезпечувати її потреби. Відповідно до чинного законодавства, об’єднана територіальна громада з 2016 року отримає 60 % податку на доходи фізичних осіб, 25% - екологічного податку, 5 % - акцизного податку з реалізації підакцизних товарів, 100 % - єдиного податку, 100 % - податку на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності, 100 % - податку на майно. Крім цього деякі місцеві збори та платежі не будуть іти в центральний бюджет, а лишатимуться на місцях. Це дасть територіальній громаді фінансову основу для самостійності.

Добровільне об’єднання територіальних громад – це тривалий процес, який може завершитися, за прогнозами експертів, за півроку. Після погодження територіальних громад на об’єднання вони подають свої узгодженні пропозиції обласній адміністрації, яка дає їм юридичну оцінку. Потім проводиться обговорення цих ініціатив у територіальній громаді, знову ухвалюють рішення про згоду на об’єднання, потім сесія обласної ради схвалює рішення про  утворення такої територіальної громади і оголошуються місцеві вибори.

Крім Закону України «Про об’єднання територіальних громад», є ще Методика формування спроможних територіальних громад. Вона визначає кордони територіальної громади за відстанню і за часом надання послуг.

Велике значення має й те хто очолить територіальну громаду і по-новому гляне на її розвиток. Для цього нам потрібні справжні лідери – чесні, перспективні, спроможні, вперті.

Одним з важливих напрямків розвитку територіальних громад є їх співробітництво. Закон України «Про співробітництво територіальних громад» (17 червня 2014 р.) є основним нормативно-правовим актом, на підставі якого має здійснюватися співробітництво.

Отже, ключові постулати співробітництва територіальних громад:

1.Співробітництво передбачає відносини між двома або більше територіальними громадами. Максимальна кількість територіальних громад законодавчо необмежені;

2.Відносини здійснюються на договірних засадах у визначених Законом формах;

3. Метою співробітництва є: забезпечення соціально-економічного, культурного розвитку територій, підвищення якості надання послуг населенню, ефективне виконання органами місцевого самоврядування визначених законом повноважень.

Отже, співробітництво між громадами має свій логічно обгрунтований кінцевий сенс, той підсумковий результат, за для якого територіальні громади вступили у відносини на договірних засадах. Це означає, що передбачені Законом механізми об’єднання наявних у територіальних громадах ресурсів мають призвести до більш ефективного виконання органами місцевого самоврядування визначених законом повноважень, що забезпечать соціально-економічний та культурний розвиток територій.

Пам’ятаєте зі школи? Герой твору Марка Кропивницького сказав : «Дві голови – два розума, п’ять голів – громада, а громада – великий чоловік»…

Юрист загальної практики

ЮРИДИЧНОЇ КОМПАНІЇ «АЛЬФА ЛЕКС КОНСАЛТИНГ»

Катерина Овчаренко