Відповідаємо на запитання користувачів сайту ЮРИДИЧНОЇ КОМПАНІЇ "АЛЬФА ЛЕКС КОНСАЛТИНГ"

ЦПК у різних нормах використовує тер міни «позов» та «позовна заява». Яка між ними відмінність та чи можна, наприклад, залишити без руху не позовну заяву, а позов?

     Дійсно у ЦПК використовуються поняття як позову, так і позовної заяви. Наприклад, ч. 1 ст. 32 ЦПК вказує на те, що позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів, ст. 80 ЦПК визначає ціну позову, глава ЦПК про підсудність оперує терміном «позов» і т.д. Разом з тим, ст. 118 ЦПК передбачено, що позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції. Позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою. Статті 119, 120, 121 ЦПК визначають форму і зміст позовної заяви, залишення позовної заяви без руху тощо. Те ж саме стосується понять «зустрічний позов», «форма і зміст зустрічної позовної заяви» і т,п.

    Зазначене вказує на те, що «позов» і «позовна заява» не однозначні поняття. В деякій юридичній літературі зазначається, що позов і позовна заява співвідносяться як зміст і форма, тобто формою позову є позовна заява, в яку втілюється зміст позову. Разом з тим, очевидно, що між позовом як вимогою про захист права і позовною заявою, в якій ця вимога втілюється, існує певний зв'язок, який розкривається завдяки парній філософській категорії «зміст» і «форма».

     Позовна заява — це зовнішня форма вираження позову, спосіб існування позову як вимоги про захист права, свободи чи інтересу. У зв'язку з цим форма завжди має службове призначення, тобто службова роль позовної заяви як форми позову в тому, що в ній відображаються елементи позову (предмет, підстава і сторони), а також інші відомості, необхідні для правильного і швидкого вирішення цивільної справи. Призначення позовної заяви як форми позову в тому, щоб довести до відома суду та інших осіб, які беруть участь у справі, суть вимог позивача, який звертається в суд за захистом своїх чи в передбачених законом випадках прав, свобод чи інтересів інших осіб.

     В свою чергу, позовна заява, виступаючи в якості способу існування і вираження позову, має своє «зовнішнє», відмінне від позову існування, тобто має свою власну форму і зміст. За ст. 119 ЦПК позовна заява подається у письмовій формі і повинна відповідати визначеному законом змісту, повинна мати певні реквізити (елементи змісту), які ширше елементів позову. Зокрема, це обов'язок зазначати в позовній заяві найменування суду, до якого подається заява, зазначення місяця проживання або місцеперебування відповідача, перелік документів, що додаються до заяви та інше.

     Відмінність позову від позовної заяви проявляється і в існуванні таких інститутів, як відмова від позову, визнання позову, забезпечення позову, об'єднання і роз'єднання позовів. Так, позивач відмовляється не від поданої позовної заяви, а від позову, відповідач визнає не позовну заяву, а позов, як матеріально-правову вимогу, пред'явлену до нього.

     У зв'язку з цим, суд вправі залишити без руху (ст. 121 ЦПК) не позов (такі приклади у судовій практиці існують), оскільки це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а саме позовну заяву, яка за законом повинна мати свою власні форму і зміст.

Керуючий партнер ЮРИДИЧНОЇ КОМПАНІЇ "АЛЬФА ЛЕКС КОНСАЛТИНГ"

ПОПОВ Р.

У  римському  праві  суперфіцій  означає  спадкове  і відчужуване право на користування будівлею, що зведена на чужій землі.

Суперфіцій  в нашому сучасному українському праві – це право користування чужою земельною ділянкою для забудови, окремий вид прав на чужі речі.

Особливість  суперфіцію  полягає  в тому , що таке право може відчужуватися  землекористувачем або передаватися  у  порядку  спадкування на підставі договору або заповіту, а також дає право землевласнику на прибуток  від  промислових об’єктів, збудованих на наданій земельній ділянці на умовах суперфіцію. Право користуватися чужою земельної ділянкою може бути встановлено на визначений або на невизначений строк.

Таке  право може бути припинено у випадку : коли власник земельної ділянки та землекористувач являється однією особою; закінчення строку права користування ; відмови землекористувача від права користування; невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років поспіль; за рішення суду в інших випадках установлених законом.

Відповідно до Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право надати її в користування іншої особи для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель( суперфіцій).  Суперфіцію  як  такого в цій нормі нема, проте конкретизуються положення ЦК про право власника на розпорядження власним майном, шляхом передачі іншій особі під забудову. Але право власника надавати своє майно в користування для забудови ще не є суперфіцієм, а лише передумовою його виникнення.

Суперфіцій виникає на підставі заповіту або договору.

Істотними умовами договору про встановлення суперфіцію є : 1)місце розташування та розмір земельної ділянки; 2) мета надання земельної  ділянки у користування; 3) вид і обсяги будівництва ; 4) умови збереження стану об’єкта суперфіцію ; 5)  строк дії договору; 6) плата  за договором суперфіцію.

Закон України передбачає тільки два види плати за землю : земельний податок та оренду плату.

Слід пам’ятати, що укладаючи договір суперфіцію потрібно виважено підійти  до  умови  плати  за договором і викласти її з урахуванням положення статті Цивільного кодексу, яка встановлює обов’язок землекористувача вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови, та інші платежі ,встановленні законом.

Крім того, договір про встановлення суперфіцію допускає , що разом із суперфіціарієм  земельною ділянкою може користуватися і сам власник. Дуже важливо регламентувати повноваження цих осіб.

Згідно  статті  Цивільного кодексу  та статті  Земельного кодексу «до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, переходить  право власності, право користування на земельну ділянку, на якій  вони  розміщенні, без  зміни її цільового призначення в обсязі та умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача)».

Істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки,  право  на  яку  переходить  у  зв’язку  з  набуттям  права  власності на ці об’єкти.

У  разі  припинення  суперфіцію  право власності на зведені на ділянці будівлі  вирішується  таким  чином : за згодою сторін; рішення суду про викуп власником земельної ділянки зведеною будівлі; рішення суду про викуп власником будівлі земельної ділянки на якій вона розміщена; суд визначає умови користування земельною ділянкою власником будівлі на новий строк.

В  інших  випадках при припиненні суперфіцію право власності суперфіціарія  на зведеній ним споруди припиняється; вони підлягають зносу, земельна ділянка приводиться до стану в якому вона була до надання у користування.

Дослідженням проблематики правової природи суперфіцію займаються як представники цивільно-правової ,так і земельно-правової науки. Науковий аналіз  проводився  і проводиться до сьогодні у контексті з’ясування загальної теми - речові права на чуже майно, або ж з огляду на рецепції суперфіцію  як  інституту римського права у сучасному цивільному праві.

На  сьогоднішній день , при зростанні ринкової вартості нерухомості загалом, і земельних ділянок зокрема ,обумовило практично неможливість набуття земельних ділянок у власність( а під забудову і поготів).

Але все ж таки будемо мати надію на те, що земельні ділянки під будь-які забудови  не стануть джерелом розбрату , корупції та несправедливості. Адже законодавство України встановлює міцні гарантії для суперфіціарія, що у випадку реалізації права на забудову зумовлює широке застосування суперфіцію.

Юрист загальної практики              

ЮРИДИЧНОЇ КОМПАНІЇ «АЛЬФА ЛЕКС КОНСАЛТИНГ»

Катерина Овчаренко