Щоб детальніше розглянути та зрозуміти Європейську систему захисту прав людини, потрібно заглянути в глибини історії.

Друга світова війна змінила погляди людства на гарантії миру та на  захист прав людини у світі. Панування нацистського режиму у Німеччині , який проявився у страшному геноциді, сприяло відродженню в повоєнні роки теорії природного права, а негативне ставлення до расизму призвело до поширення  ідеї  про невідчужуваність природних прав людини незалежно від походження, кольору шкіри, майнових статків та ін. Саме в цей час механізми захисту прав людини перестали бути суто внутрішньою компетенцією держав,а набули міжнародного значення, втілившись в ідеї утворення нового міжнародного правопорядку, основаного на повазі до основних прав і свобод людини.

10 грудня 1948 року була прийнята Загальна декларація прав людини. Основним завданням декларації  є створення « такого світу, в якому люди будуть вільні від страху та нужди», а права людини охоронятимуться « силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як  до останнього засобу до повстання проти  тиранії та гноблення».

В Європі, яка найбільше постраждала в наслідок війни, було ініційовано інтеграційні процеси , початком яких можна вважати Конгрес Європи, що відбувся в Гаазі з 7 по 10 травня 1948 року. Вже через рік після цього,5 травня 1949 року, на форумі, який відбувся в Лондоні,  було підписано Статут Ради Європи.

На  засіданні  першої  сесії  Консультативної Асамблеї Ради Європи ,яка відбулася 19 серпня 1949 року, з  доповіддю про проект майбутньої Конвенції   про захист  прав  людини  та основних свобод виступив Тейт- Жан. Конвенція  мала  не  тільки  закріпити  низку  прав  і свобод людини, але й створити Європейський суд з прав людини.

7 серпня 1950 року Комітет міністрів схвалив проект Конвенції. Трохи пізніше ( 25 серпня 1950 року) Консультативна Асамблея Ради Європи прийняла рекомендацію доповнити Конвенцію такими правами ,як право власності , право на освіту, право на вільні вибори. Доопрацьована експертами  Конвенція , зрештою була підписана на сесії Комітету міністрів у Римі 4 листопада 1950 року.

За багато років ,що минули  з часу прийняття Конвенції про захист прав  людини  та  основоположних  свобод , вона  багато  разів змінювалася та доповнювалася  Протоколами  до  неї.

Норми Конвенції та Протоколів до неї можна поділити на три види : матеріальні,організаційні та процесуальні.

Матеріальні  норми  містяться  переважно в Розділі І Конвенції та Протоколах №№1,4,6,7,12,13 до неї, де  встановлюється перелік гарантованих прав і свобод людини.

Наприклад, ось як звучать основні статті Розділу І :

- право на життя;

- заборона катування;

- заборона рабства і примусової праці;

- право на свободу та с особисту недоторканність;

- право на справедливий суд;

- ніякого покарання без закону;

- право на повагу до приватного і сімейного життя;

- свобода думки,совісті і релігії.

Та ще багато інших свобод і прав, які дають можливість громадянину, людині, особистості право на захист та свободу.

Існують міжнародні стандарти прав і свобод людини,які виконують наступні функції : 1) визначення переліку прав і свобод людини, які в обов’язковому порядку повинні бути визнанні Державами-учасницями тієї чи іншої Конвенції; 2) формулювання змісту прав і свобод, що повинні  одержати втілення в Конституціях і Законах Держав-учасниць Конвенції; 3) встановлення зобов’язань Держав щодо забезпечення реалізації проголошуваних прав і свобод ; 4 ) фіксація обмежень і заборон, пов’язаних з реалізацією прав і свобод людини.

Україна є учасницею Основних Міжнародних Конвенцій у галузі прав людини. З їх урахуванням створювалася Конституція України.

Тож  будемо  мати  надію, що наші  права і свободи міцно захищені основним законом України.

Юрист загальної практики               

ЮРИДИЧНОЇ КОМПАНІЇ «АЛЬФА ЛЕКС КОНСАЛТИНГ»

Катерина Овчаренко

Державний  земельний  кадастр  є  важливою  ланкою  державного управління  земельним  фондом. Він  забезпечує  прийняття  важливих обґрунтованих  рішень  у  галузі  організації  раціонального  використання та охорони  земель.  Важливість  земельного  кадастру  особливо  зросла  в умовах  проведення  земельної  реформи,  введення  плати  за землю, включення  земельних ресурсів до системи ринкових відносин .

Складовою  Державного  земельного кадастру є реєстрація земельних ділянок. Державний реєстр земель складається -  з книги  записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею , договорів оренди, кадастрових номерів земельних ділянок; Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку. Порядок  та  умови  державної  реєстрації  земельної ділянки  зазначені  в  Інструкції  про  порядок  складання , видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею та договорів оренди землі. Порядок записів , реєстрацію , оформлення договорів та ін. здійснюють районна ,міська , селищна, сільська рада; державних актів на право власності на землю – місцеві державні  органи  земельних  ресурсів Держкомзему України. Забезпечення державної реєстрації державних актів, що посвідчують право на землю, покладається  на  відповідні  державні  органи  земельних  ресурсів  Держкомзему  України. У додатках до інструкції вказано  форми  та  таблиці  книг  реєстрації  документів  про право на землю.

Кадастрові  відомості про землю  оформляються  у  вигляді оновлюванної  спеціальної  базової  документації, яку складають щороку. Документація може  бути текстовою або ж картографічною. Це можуть бути схеми, графіки, текстові та інші матеріали, що містять відомості про межі адміністративно-територіальних утворень і земельних ділянок власників землі та землекористувачів, кількість, якість і продуктивність земель державної, приватної і комунальної власності.

Дані Державного земельного кадастру  обов’язково враховують при плануванні, використанні  та охороні земель,  вилученні та наданні земельних ділянок, проведенні землеустрою та ін.

Таким чином , ми бачимо,  що Державний земельний кадастр являється і призначений для забезпечення органів державної влади та місцевого самоврядування , заінтересованих підприємств, установ, організацій і громадян, інформацією про природній стан, господарське призначення і правовий  режим  земель, з метою  організації  їх раціонального використання  та  охорони,  регулювання  земельних  відносин, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів та здійснення землеустрою, визначення розміру плати за землю.

Відповідно до статті Земельного кодексу основними завданнями введення Державного земельного кадастру є : забезпечення повноти відомостей про всі земельні ділянки; застосування єдиної системи просторових координат та системи ідентифікації земельних ділянок; запровадження єдиної системи земельно-кадастрової інформації та її достовірності.

Крім того, згідно статті ЗК Державний земельний кадастр включає  : кадастрове зонування ; кадастрові зйомки; бонітування ґрунтів ; економічну та грошову оцінку земель; облік кількості та якості земель; державну реєстрацію ділянок.

Тепер ми знаємо, що Державний земельний кадастр – це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення сукупності відомостей і документів про місця розташування  та  правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників та землекористувачів.

Тож матимемо надію, що українські землі в руках справжніх господарів!

Юрист загальної практики              

ЮРИДИЧНОЇ КОМПАНІЇ «АЛЬФА ЛЕКС КОНСАЛТИНГ»

Катерина Овчаренко