Банкрутство з часів його виникнення як інститут господарського права пройшло довгим історично складним шляхом. У праві стародавніх народів забезпеченням боргу служило не стільки майно боржника, скільки він сам.

У початковий період розвитку римського права виконавче провадження передбачало, що особі, щодо якої ухвалене судове рішення або яка визнала свій борг, надавався тридцятиденний строк виконання. Якщо протягом цього часу боржник не задовольняв вимоги свого кредитора, останній здобував право власності на боржника як на раба, тобто він міг за своїм бажанням продати його за межі Риму або навіть убити.

За всю історію банкрутства (з моменту його появи в ХІ-ХІІ ст.) було вироблено два критерії банкрутства:

Принцип неоплатності. Відповідно до цього принципу боржник може бути визнаний банкрутом, якщо сума загальної кредиторської заборгованості боржника перевищує суму належного йому майна. Критерій неоплатності застосовувався в старому законі про банкрутство 1992 року. У той же час у західних країнах відмовилися від використання цього принципу ще наприкінці 19 століття.

Принцип неплатоспроможності. У кінці ХІХ століття практично всі законодавства про банкрутство перейшли на використання принципу неплатоспроможності. Згідно з цим принципом, потрібно виявити конкретні ознаки презумпції, що боржник не в змозі відповідати за своїми зобов’язаннями перед кредиторами.

Розвиток капіталістичних відносин, безперечно потребував інших засобів боротьби з явищем банкрутства. Поступово в цивільному та торговельному законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задовольнити позови та претензії кредиторів. У результаті еволюції законодавства про банкрутство підприємств до нього дедалі більше вносилося норм, скерованих не стільки на ліквідацію боржника, скільки на його фінансове оздоровлення.

Термін «банкрутство» в перекладі з італійської означає «лава», «зламаний». Така назва походить від звичаю перекидати чи ламати лаву, на якій сидів неплатоспроможний міняйла. З часом термін банкрут залишився, але став означати фінансовий крах боржника, неспроможного виконати свої зобов’язання перед кредиторами.

Законодавче визначення поняття банкрутства міститься в Господарському кодексі України і в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992. Цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Банкрутство має економічний і правовий характер. З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю продовження суб’єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. У законодавчій і фінансовій практиці виділяють наступні види банкрутства підприємств:

1. Реальне банкрутство. Воно характеризує повну нездатність підприємства відновити в майбутньому періоді свою фінансову стійкість і платоспроможність у силу реальних втрат використовуваного капіталу.
2. Технічне банкрутство. Цей термін характеризує стан неплатоспроможності підприємства, викликаний істотним простроченням його дебіторської заборгованості.
3. Навмисне банкрутство. Воно характеризує навмисне створення (чи збільшення) керівником чи власником підприємства його неплатоспроможності; нанесення ними економічного збитку підприємству в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб; свідомо некомпетентне фінансове управління.
4. Фіктивне банкрутство. Воно характеризує свідомо помилкове оголошення підприємством про свою неспроможність з метою введення в оману кредиторів для одержання від них відстрочки (розстрочки) виконання своїх кредитних зобов'язань чи знижки із суми кредитної заборгованості. Такі дії також переслідуються в карному порядку.

Передумови банкрутства різноманітні - це результат взаємодії численних факторів як зовнішнього, так і внутрішнього характеру.

На сьогодні закон передбачає реорганізаційні та ліквідаційні процедури, а також мирову угоду , які ліквідовують підприємство-банкрута. Причому мирова угода є оптимальним варіантом, при якому, так би мовити, і вовки (кредитори) ситі , і вівці (боржник) цілі. Слід зазначити також, що мирова угода між кредиторами й боржником в українській практиці явище поки що рідкісне.

Зрозуміле й чітко організоване законодавство про банкрутство підприємств є надзвичайно важливою і стратегічною проблемою ринкових відносин.

Аналіз розвитку зарубіжного законодавства про неспроможність та банкрутство дозволяє дійти висновку, що лише належне державне регулювання цієї галузі дозволить мінімізувати збитки, що можуть бути завдані законними правам та інтересам господарюючих суб’єктів та самої держави. Завдання нашої держави на сьогодні полягає в упорядкуванні питань неспроможності (банкрутства) підприємств з пріоритетом державних інтересів. Продуманий і науково обґрунтований синтез досягнень ряду зарубіжних країн дозволить у перспективі створити в Україні ще більш ефективно дієвий інститут банкрутства та могутні кримінально-правові й організаційні основи протидії кримінальним формам банкрутства.

Юрист загальної практики

ЮРИДИЧНОЇ КОМПАНІЇ «АЛЬФА ЛЕКС КОНСАЛТИНГ»

Катерина Овчаренко