Щоб детальніше розглянути та зрозуміти Європейську систему захисту прав людини, потрібно заглянути в глибини історії.

Друга світова війна змінила погляди людства на гарантії миру та на  захист прав людини у світі. Панування нацистського режиму у Німеччині , який проявився у страшному геноциді, сприяло відродженню в повоєнні роки теорії природного права, а негативне ставлення до расизму призвело до поширення  ідеї  про невідчужуваність природних прав людини незалежно від походження, кольору шкіри, майнових статків та ін. Саме в цей час механізми захисту прав людини перестали бути суто внутрішньою компетенцією держав,а набули міжнародного значення, втілившись в ідеї утворення нового міжнародного правопорядку, основаного на повазі до основних прав і свобод людини.

10 грудня 1948 року була прийнята Загальна декларація прав людини. Основним завданням декларації  є створення « такого світу, в якому люди будуть вільні від страху та нужди», а права людини охоронятимуться « силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як  до останнього засобу до повстання проти  тиранії та гноблення».

В Європі, яка найбільше постраждала в наслідок війни, було ініційовано інтеграційні процеси , початком яких можна вважати Конгрес Європи, що відбувся в Гаазі з 7 по 10 травня 1948 року. Вже через рік після цього,5 травня 1949 року, на форумі, який відбувся в Лондоні,  було підписано Статут Ради Європи.

На  засіданні  першої  сесії  Консультативної Асамблеї Ради Європи ,яка відбулася 19 серпня 1949 року, з  доповіддю про проект майбутньої Конвенції   про захист  прав  людини  та основних свобод виступив Тейт- Жан. Конвенція  мала  не  тільки  закріпити  низку  прав  і свобод людини, але й створити Європейський суд з прав людини.

7 серпня 1950 року Комітет міністрів схвалив проект Конвенції. Трохи пізніше ( 25 серпня 1950 року) Консультативна Асамблея Ради Європи прийняла рекомендацію доповнити Конвенцію такими правами ,як право власності , право на освіту, право на вільні вибори. Доопрацьована експертами  Конвенція , зрештою була підписана на сесії Комітету міністрів у Римі 4 листопада 1950 року.

За багато років ,що минули  з часу прийняття Конвенції про захист прав  людини  та  основоположних  свобод , вона  багато  разів змінювалася та доповнювалася  Протоколами  до  неї.

Норми Конвенції та Протоколів до неї можна поділити на три види : матеріальні,організаційні та процесуальні.

Матеріальні  норми  містяться  переважно в Розділі І Конвенції та Протоколах №№1,4,6,7,12,13 до неї, де  встановлюється перелік гарантованих прав і свобод людини.

Наприклад, ось як звучать основні статті Розділу І :

- право на життя;

- заборона катування;

- заборона рабства і примусової праці;

- право на свободу та с особисту недоторканність;

- право на справедливий суд;

- ніякого покарання без закону;

- право на повагу до приватного і сімейного життя;

- свобода думки,совісті і релігії.

Та ще багато інших свобод і прав, які дають можливість громадянину, людині, особистості право на захист та свободу.

Існують міжнародні стандарти прав і свобод людини,які виконують наступні функції : 1) визначення переліку прав і свобод людини, які в обов’язковому порядку повинні бути визнанні Державами-учасницями тієї чи іншої Конвенції; 2) формулювання змісту прав і свобод, що повинні  одержати втілення в Конституціях і Законах Держав-учасниць Конвенції; 3) встановлення зобов’язань Держав щодо забезпечення реалізації проголошуваних прав і свобод ; 4 ) фіксація обмежень і заборон, пов’язаних з реалізацією прав і свобод людини.

Україна є учасницею Основних Міжнародних Конвенцій у галузі прав людини. З їх урахуванням створювалася Конституція України.

Тож  будемо  мати  надію, що наші  права і свободи міцно захищені основним законом України.

Юрист загальної практики               

ЮРИДИЧНОЇ КОМПАНІЇ «АЛЬФА ЛЕКС КОНСАЛТИНГ»

Катерина Овчаренко